УШАНУВАННЯ ЛІКВІДАТОРІВ АВАРІЇ НА ЧАЕС

Мета: розвивати в учнів потребу будувати, створювати, відроджувати заради України; сформувати уявлення учнів про масштабність катастрофи на ЧАЕС; виховувати почуття поваги й пам’яті до трагічних сторінок історії України, співчуття до людського горя.

Обладнання: статті; музичний супровід; портрети пожежників, які загинули під час ліквідації аварії; малюнки учнів «Чорнобиль — біль України»; проектор.

Гинуть рідні береги....

В тих місцях тепер не сіють.

Прип’ять, краю дорогий!

І. Кондратюк

ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

1-й у ч е н ь. Послухайте уривок твору «Політ журавлів» К. Мотрич.

В глуху ніч Насті приснився лихий сон. Звідкілясь узялася чорна рука і залила все довкруг. Залила вулиці її села, затопила хати, проковтнула ліс, луги, поглинула Прип’ять. А в тій річці — тисячі людей: старі, молоді, діти, немовлята. Настя бачить їхні спотворені жахом і страхом лиця, а голосів не чути. Як у німому кіно. Одна жінка підняла своє дитя у білесенькій льолі аж до неба — чистий тобі ангел. Тільки нікому взяти те дитя з її рук. Чорні буруни накрили все і всіх, накрили молоду матір, а янголя у білій сорочечці пішло поверхнею ненажерливої ріки, світячи сяйливим волосячком, як німбом.»

2-й у  ч е н ь

26 квітня!

В ніч із забуття

Йде страшне створіння — атомне дитя.

Суть його безкровна і зіниць нема

І уста безмовні, і душа німа.

Вирвавшись на волю з мороку ночей,

Вже калічить долі і батьків й дітей.

Виродок — створіння ціль страшну таїть,

Поглина сумління, душі нам двоїть.

Простяга до серця щупальця страшні

І вселяє муки, муки неземні.

Присипляє мозок посвистом глухим

Стронцієву дозу сипле, наче дим.

3-й у ч е н ь

26 квітня!

Люди, не проспіть!

Атомне століття раною горить.

Кличе кожне серце стати з злом на боротьбу,

Щоб зустріли внуки вранішню зорю.

І виростають покоління,

Котрі не чули тиші.

Що зберегли ми, що надбали

Що дітям в спадок передать?

Тепер тут зона, а була земля,

Тут був чорнозем, а тепер Чорнобиль.

4-й у ч е н ь

Чи буде квітень, як завжди

Дарунком весняної здоби.

Чи власним іменем біди

Ми назвемо його Чорнобиль?

Чи може викреслимо його

З календарів своїх допоки

Нас теплий грітиме вогонь

Ще не відкритих ізотопів?

Безмежна мисль, немає меж

Її спинити годі!

І ти, Чорнобилю, ти теж

Не маєш меж сьогодні.

У ч и т е л ь. Страшна звістка про катастрофу в Чорнобилі — невеличкому українському місті, розташованому поблизу злиття сивого Дніпра й тихоплинної Прип’яті, облетіла всю планету.

Оспіваний мирний атом, здавалося б, приручений і покірний, вийшов з-під влади людини, вивергаючи нутро, розшукуючи навсібіч незриму отруту радіації.

Радіаційний вогонь обпалив не тільки людей. Флора і фауна Полісся, здавна відома своїми грибним та ягідними місцями, мисливськими угіддями, потерпали від атомного удару вже першого після аварійного літа. 

Минули роки. Про цю подію написано десятки тисяч статей у газетах і журналах, з’явилися перші фундаментальні наукові праці, опубліковано чимало художніх творів, відкрито музеї, але біль від цього лиха не вщухає, бо воно накрило своїм чорним крилом мільйони людей.

І ніхто сьогодні не може сказати напевно, коли, у якому поколінні перерветься скорботний мартиролог передчасних смертей, тяжких, зокрема спадкових захворювань, пов’язаних із цією катастрофою.

Сотні тисяч людей, які без війни опинилися в ролі біженців, залишили рідні домівки, де віками жили їхні пращури.

Проблем багато. Особливо останнім часом,  після закриття Чорнобильської АЕС.

У день пам’яті про Чорнобиль, що став міжнародним днем, ми повинні мужньо поглянути в обличчя реаліям і зробити все, що в наших силах, щоб відвернути біду і зарадити її повторну появу.

У ці дні маємо згадати всіх тих, хто стояв тоді на шляху вогню та радіації, коли працівники пожежної охорони ціною власного життя загасили вогонь атома, хто допомагав відроджувати життя після чорнобильських днів.

Нічого не минає безслідно.

Ми ще раз схиляємо голови перед усіма тими, хто з гідністю виконав до кінця свій обов’язок.

5-й у ч е н ь 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталася найбільша в історії атомної енергетики аварія. Реактор четвертого енергоблоку вибухнув. Радіоактивні елементи йоду, стронцію і цезію поширилися на частини України, Білорусі, Росії, Прибалтики, Польщі, Швеції, Фінляндії, інших країн.

Ця катастрофа спричинила великі людські жертви. «Чорнобиль» почав символізувати атомну небезпеку у світовому масштабі. Про наслідки аварії нагадують 2,4 млн осіб в Україні, які мають статус постраждалих, зокрема майже 300 тис. ліквідаторів. Але Чорнобиль — це не лише велика трагедія, але й символ безмежної мужності багатьох тисяч наших співвітчизників.

6-й у ч е н ь. Та з роками притупляється гострота пережитого. Приходять нові покоління, які дедалі менше знають про цю страшну катастрофу. Тим ціннішими є свідчення безпосередніх учасників подій. Про них ми дізнаємося з мемуарів, досліджень, газетних вирізок, документальних фільмів.

Світ з посивілим житом

З цвітом і ґроном калини,

З вічним дитячим сміхом

Ще на вустах Батьківщини.

Світ — з лугами, лісами,

З ріками і зорею

З чистими небесами

Над скупаною землею...

І віддали все, що мали

Життя — що одне в людини

Вірю, що ви врятували

Долю моєї дитини.

7-й у ч е н ь. Після трагедії населення не було достатньо обізнане та поінформоване про загрози, що несе «мирний атом», масштаби аварії замовчувалися…

«Ім’ям пожежника Володимира Правика був названий піонерський загін у Владивостоці. Нам урочисто пов’язували галстуки в пожежній частині, але ніколи не розповідали про подробиці. Про те, як брандмейстери ногами скидали з даху шматки радіоактивного палива, що горіло, отримуючи при цьому сотні смертельних доз радіації; як вдихали гарячі частки і випльовували шматки легенів. Нам, хлопцям, Чорнобиль здавався зовсім не страшним, адже пожежники часто гинуть на пожежах», — саме так сприйняли катастрофу люди. Нестрашним Чорнобиль тієї весни зробила влада.

Евакуювати жителів Прип’яті почали тільки наступного дня, коли вже все місто було вкрите радіаційною хмарою. Невидима небезпека жалила людей, а вони готувалися до першотравня, закупляли продукти, відправляли на вулицю дітей, щоб не заважали на кухні…

8-й у ч е н ь. Невже тоді ніхто не знав масштабів небезпеки?! Знали! Воєнізована пожежна частина атомної станції прийняла на себе найперший удар стихії. Пожежники добре розуміли, на що йшли, опинившись у самому пеклі смертельної радіації. Та за їхніми плечима були їхнi діти, рiднi, земляки, увесь отчий край. Ціною неймовірних зусиль, а часом, i ціною життя зупинили чорнобильські пожежники вогневу стихію, яка вирувала над аварiйним енергоблоком. Їх неофіційно називали «першою шеренгою».

10-й у ч е н ь. І знову повертаємося до пожовклих сторінок газети, на яких збереглися спогади вдови пожежника Василя Ігнатенка.

Він сказав мені: «Зачини кватирки й лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду». Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Все наче світилось… Усе небо… Жар страшенний. І кіптява від того, що бітум горів на даху. Вони скидали палаючий графіт ногами… Виїхали без брезентових костюмів, як були, в одних сорочках. О сьомій ранку мені передали, що чоловік у лікарні. Я побігла, але міліція вже стояла кільцем. Міліціонери кричали: «Машини зашкалюють, не наближайтесь!»… Знайомий лікар провів до чоловіка. Я побачила його… Набряклий, очей майже немає… О десятій ранку помер оператор Шишенок… Він помер першим… Ми дізналися, що під завалами залишився другий — Валерій Ходемчук. Так його й не дістали. Забетонували. Лікарі радили принести багато молока, ми принесли шість трилітрових банок, щоб вистачило на всіх. Але від молока їх страшно рвало… Вони повсякчас непритомніли, їм ставили крапельниці. А лікарі стверджували, що вони отруїлися газами, ніхто не говорив про радіацію…  Лише потім мені сказали, що переді мною не чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт з високою щільністю зараження…»

11-й у ч е н ь. Молодці хлопці, які героїчно і самозабутньо, але голіруч ішли на атом... Ніхто із них не здригнувся, не відступив перед обличчям неймовірної небезпеки. Але не менш героїчними були «трудові будні» будівельників, гірників, водіїв, операторів підйомних кранів, дозиметристів, лікарів — усіх тих фахівців, які ліквідували наслідки катастрофи та споруджували саркофаг укриття. Для його спорудження змонтували близько 7 тисяч тон металоконструкцій та вклали 410 тон кубометрів бетону.

Зі статті спецкора «Известий» А. Пральнікова від 16 листопада 1986 року: «До спорудження саркофагу на галереї робота була дуже важкою: пересуватись тут можна було тільки бігом. Так і бігали — один з лопатою бетону, другий — з блоком, який потрібно встановити, поки бетон не застиг…».

12-й у ч е н ь

Радіаційна днина б’є на сполох,

Радіаційні стогнуть небеса.

Двадцятий вік — як доля, а не спомин,

Як хліб душі, як мамина сльоза.

Людство прагне Всесвіт осягнути

І себе у ньому зрозуміть.

А тривожне «бути чи не бути» —

Грізно над планетою висить.

На землі у домі вселюдському

Протиріч і негараздів тьма.

13-й у ч е н ь. Саркофаг заввишки 61 метр. Важко працювати на такій висоті з великими вантажами. Необхідно, щоб прилади були точними, а конструкції — дуже надійними. Після такої напруженої зміни — відпочинок у бункері. «В одному з приміщень, де розташувалися монтажники, попід стіною стоять ліжка. Навпроти — штабелями ящики з мінералкою, декілька канцелярських столів з телефонами. Не дуже комфортне місце для відпочинку. Але після напруженої, важкої зміни — і це за благо. На деяких ліжках сплять навіть по двоє, сплять у чоботях та куртках. Незабаром приїде автобус, відвезе людей на вечерю. А вже потім буде справжній відпочинок на базі… Зміниш ненадовго обстановку, відпочинеш — і знову в бункер. Дуже хочеться швидше завершити, запечатати саркофаг і зробити належним чином. Надійно!» — так передав настрої ліквідаторів кореспондент «Известий» Н. Бакланов у статті «Укрощение реактора».

Після спорудження об’єкта захисту фон знизився і там можна було нормально працювати.

14-й у ч е н ь. 18 липня 1986 року кореспонденти ТАСС В. Жуковський та В. Хрустов їхали до Чорнобиля. Машина перетнула 30-кілометрову зону, нічого не свідчило про катастрофу, що сталася поряд: зелені ліси, щебетання птахів, золоті переливи пшеничного колосу… «Перестояв хліб, а збирати врожай немає сенсу…» — з жалем у голосі зауважив водій. І дійсно не можна…

17-й у ч е н ь. Можливо, ми починаємо звикати до Чорнобиля, до наявності зони відчуження, до болю відірваних від коріння людей, до небезпеки, що причаїлася під Саркофагом. Ті, хто вважають 14 грудня своїм святом, уже давно називають цей день Днем ліквідатора.

Звучить аудіозапис пісні «Четвертий світ»

Приспів.

У ч и т е л ь. Якщо ми не розв’яжемо проблеми, що ми самі створили собі й природі, природа розв’яже їх за нас, але тоді уже безжально до людини!